Кому віддають потаємні відчуття українські класики
Польові дослідження вільного пера
Пантелеймон Куліш
МИхайло Коцюбинський
Володимир Винниченко
Чи все в тебе гаразд з головою, друже? Себто, чи навчився ти за свої юні роки відділяти зерно від полови? Ти кажеш – любиш читати? Дозволь, ми проведемо маленьку ревізію на твоїй книжковій полиці.
Тут, справа, в тебе декілька збірок віршів Жадана – чудово, трохи далі – проза Андруховича (прекрасно!), Бондар, Неборак...Зачекай! Де ж сонцесяйні класики? Де квіт українського письменства? Ти скривився. Тож ми ставимо тобі ймовірний діагноз: певно, ти, читачу, як і ми, ще в молодшій школі став невинною жертвою нудних, банально змальованих, насичених незугарними кліше, авторських біографій. Тебе обманули – напхали в юну голівку, таку спраглу до знань, різного мотлоху, аби зумисне спантеличити – натомість позбавили цілющої правди, яка вабить до пошуку знань.

Настав час забути шкільні страхіття та літературну дієту, що передбачала пісні факти з життя українських класиків.

Правда, друже, – це завжди річ гостра. Втім, дешевих сенсацій тут не шукай – за ними ми не гасали.

До твоєї уваги – та трійця української літератури, що зуміла побудити невтомним шкрябанням свого пера не лише всіх своїх сучасників, а й надовго прогуркотіти у хроніках любовних пригод…
«Як приємно, коли Вас люблять, — Боже, як це приємно…»
― писав у своєму щоденнику Пантелеймон Куліш, що любив називати себе «гарячим Паньком», однак проживши довге життя (майже вісімдесят років), сповнене потужних творчих спалахів та яскравих любовних пригод, наприкінці у своїх листах до Параски Глібової зізнавався: «Серцем я жив мало; жив нижчими здібностями моєї душі…
Пантелеймон Куліш
Ерудит, поліглот (знав понад сім мов), поет та прозаїк (творець першого українського історичного роману), фольклорист, публіцист, вчений. Перший перекладач Біблії на нашу мову.
Сучасники казали про Куліша, що той вмів бути українцем серед європейців і європейцем серед українців.
Серед квіту українського письменництва визнавав лише двох апостолів пера: себе та Шевченка.
«Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти мою прихильність…»
Пантелеймон Куліш
Відгулявши бучне весілля (боярином був близький приятель, а водночас – вічний опонент у найпалкіших дискусіях Тарас Шевченко) з юною Олександрою Білозерською (творчий псевдонім – Ганна Барвінок), майже вдвічі старший за неї Куліш за кілька тижнів напише у своєму щоденнику: «Розумію, як багато моя дружина повинна мати глузду, щоб назавжди зберегти мою прихильність…» Не приховував таким чином, що потребує для душевного комфорту та творчого натхнення уваги жінок. Шлюбна подорож подружжя обернулася трагедією: письменника арештували у Варшаві за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Наступні роки, що минали у постійному стресі через невпинний нагляд царської поліції, спричинили нервовий зрив у дружини Олександри: вона пережила втрату ненародженої дитини, після якої вже не могла бути матір'ю.
Куліш починає багато подорожувати Україною – його радо приймають на своїх хуторах українські поміщики, прагне оживити себе творчо, не цурається романтичних пригод (як-от з Манею де Бальмен). Приглянувшись уважніше, однак, помічає її грубу простоту, хитрість замість щирості – «брак поетичного елементу». Останній, натомість, знаходить у Лесі Милорадовичівній. Дівчина грає на арфі, має рідкісне драматичне сопрано, знає багато українських пісень – Куліш захоплюється нею дедалі дужче, про роман навіть знала його дружина.

Пристрасть несподівано згасає, як водиться, коли поруч спалахує ще дужча пристрасть. Нею стає Марія Маркович, дружина етнографа Опанаса Марковича. Отримавши до прочитання оповідки, що вона їх надіслала, Куліш був вражений її талантом, порівнював з Шевченком за генієм, вигадав знамените псевдо – Марко Вовчок та допоміг друкуватися. Шлюб Марії не став перешкодою роману з Кулішем, власне, й сам Куліш не вважав чужих жінок за недосяжних. Смакували йому такі перешкоди ще більше – розпалювали його уяву, розбурхували творчі ідеї, спонукали до дій. Роман з Марією він переживав дуже сильно – зустрівши її, одразу написав листа Лесі: «Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені невелике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене…» Домовляються з нею зустрітися разом у Берліні та оселитися в Дрездені. Їдуть нарізно, а по якомусь часі дороги Куліш дізнається, що Марія їде до Берліна з Тургенєвим – і розриває їхні стосунки.
Затишшя у житті Куліша тривало недовго. Багато працював, а отже – потребував підживлення, енергії, натхнення. Вабили його особливо жінки пасіонарного типу – нестримні у почуттях, імпульсивні, чуттєві. Наступний роман (з дружиною Леоніда Глібова) Параскою, спричинив химерний трикутник: її чоловік, м'якої та лагідної вдачі, не міг змагатися з палким темпераментом дружини, що прагнула вогню, тож навчився покірно заплющувати очі на її романи, а Куліш, трохи охолонувши, приглянувся до своєї пасії та швидко втратив цікавість. Незабаром у Полтаві він зустрів юну Ганну Рентель, в яку був закоханий тоді Олександр Кониський. Обидва присвячували їй вірші, а вона закохалася в Куліша. Була готовою на все – скасувала подорож до Італії, аби побачитися з ним – проте письменник вже втрачає життєві сили, і в скорім часі вертається назавжди на хутір до дружини.

Ганна Барвінок кохала його до нестями. Знала про численні позашлюбні романи (платонічні й не дуже), а проте мала в собі таку глибинну мудрість, що не розбурхувала своїми докорами Пантелеймона Куліша (на які мала справедливе право), натомість дбала за спільний дім, родинний затишок – робила все, аби він незмінно повертався.
І він повертався, адже цінував її найдужче з-поміж усіх – як жінку, що могла не лише сповнити його серце пристрастю, але й розділяла найтонші душевні переживання (його переживання – ставали її переживаннями). Як єдину жінку, що створила гармонію у житті Пантелеймона Куліша.
2
Так мало і так невдатно робив (тепер, як став старший — всі гріхи видніші мені)…
― зізнавався Михайло Коцюбинський у листах Пантелеймону Кулішу.
Річ ясна, йшлося, передовсім, про літературну творчість, адже був дуже самокритичним, часто редагував та переписував заново рукописи, відточував стилістику своїх творів до бездоганності. Однак маємо всі причинити стверджувати, що мав на увазі письменник й особисте життя. Відомим є його любовний трикутник (Коцюбинський, дружина Віра, Олександра Аплаксіна). Першій писав листи українською мовою, другій – російською. Перша стала йому вірною супутницею до кінця життя, другій судилося бути коханою на відстані та залишитися назавше самотньою.
Михайло Коцюбинський
український прозаїк, драматург, поліглот, громадський діяч
Естет з голови до п'ят.
Письменником захотів стати, як згадував з гумором, коли 12-річним підлітком закохався у 16-річну юнку, тож вирішив стати «великою людиною», аби домогтися її прихильності.

Любив подорожувати, глибоко відчував природу – твори Коцюбинського просякнуті її таємницями. Реформатор української прози – неперевершений майстер імпресіоністичного письма.
За своє життя Коцюбинський написав небагато. Переважно – оповідання та повісті, серед яких особливий відгук у читачів знайшли «Fata Morgana» і «Тіні забутих предків». Втім, важлива не кількість, натомість – якість. Був знаменитим за кордоном, його твори видавалися російською, чеською, польською, німецькою та шведською мовами.

Життя його було сповнене роздвоєності, яку він, як людина чутлива, важко сприймав та переживав. Був чиновником, а ненавидів царський режим. Був засновником чернігівської «Просвіти», а послуговувався на службі виключно російською мовою.


В особистому житті такі душевні контрасти зуміли теж залишити потужний слід. Якось Михайло Коцюбинський приїхав до Чернігова на запрошення свого приятеля Василя Андрієвського, зупинившись в його оселі. У товаристві, що завітало до господаря, він одразу виокремив молоду жінку, згодом у листі до якої він описував перше враження
«Згадки переносять мене в той момент, коли я в перше побачив ті очі... Ворушать мене ті згадки, зо дна серця підіймають вдячність і тиху радість, солодке щастя. На одну згадку про них я відпочиваю».
Михайло Коцюбинський
Сонцепоклонник
Це була Віра Дейша, майбутня дружина письменника.
На час знайомства з Коцюбинським вийшла з ув'язнення у Варшавській цитаделі, де перебувала за поширення нелеґальної літератури. Писала популярні статті з природознавства. Була витонченою, чуттєвою натурою – вирізнила й вона з-поміж інших Коцюбинського за його, як згадувала, «європейський вигляд». Шлюб з письменником подарував їй щастя материнства та не зумів подарувати сімейного затишку та гармонії.
Коли Коцюбинський познайомився з Олександрою Аплаксіною, він був уже батьком чотирьох дітей і керівником відділу сільськогосподарської поточної статистики в Чернігові, де вона так само працювала. Між ними виникло взаємне зацікавлення, хоч і вона довгий час зумисне уникала письменника.
Роман почався з того, що Коцюбинський покликав Аплаксіну до телефону, який був у коридорі. Насправді ніхто не дзвонив, і це був трюк Коцюбинського, щоб виманити її з кімнати і поцілувати. Вона вирвалася з його обіймів і образилася. А вже наступного дня з'явилася перша записка, яку Коцюбинський поклав на робочому столі Аплаксіної. Вона починалася так:

«Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренно…»
— Михайло Коцюбинський
Коцюбинський у цей час мав 41 рік, Аплаксіна — 26. Їхні зустрічі найчастіше відбувалися на вулиці, в домовленому місці й у певний час. Часом — удома в Аплаксіної, коли там більше нікого не було. Записки передавалися на роботі в умовленому місці, найчастіше клалися в кишеню плаща в гардеробі.
У своїх листах до Аплаксіної Коцюбинський пише, що любить тільки її одну, безмежно і навіки. Однак жодних реальних спроб (окрім однієї, невдалої) влаштувати спільне життя письменник так і не здійснив. Стосунки з Аплаксіною залишалися в таємниці, а зустрічі відбувалися в глибокій конспірації, аж поки про них не дізналася дружина Віра, отримавши анонімного листа. Вона благала його не залишати сім'ю, їздила розмовляти з матір'ю та сестрою Аплаксіної – зрештою, бурхливий позашлюбний зв'язок завершився. Та не завершилося кохання Олександри до Коцюбинського. Вона так і не одружилася,а коли Коцюбинський важко захворів, бачилася з ним до останніх днів.
По його смерті, попри заборону дружини Віри, в труну письменника поклала сплетений яблуневий вінок. Для Олександри він назавжди залишився її Сонцепоклонником.





3
Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню…
― читаємо у щоденнику Володимира Винниченка.
І…застигаємо. Як? Ці слова справді належать авторові «Федька-халамидника»? А у шкільному підручнику про такі полігамні погляди на життя – ні слова… Заспокоюємо спраглих до сенсації читачів – і чесно продовжуємо уривок:
«…любити ж одночасно можна тільки одного». Що значить – контекст!
Володимир Винниченко
український політичний та державний діяч, прозаїк та драматург.
Автор майже всіх декларацій УНР. По революційних подіях 1918 року входить у конфлікт з Симоном Петлюрою та виїжджає за кордон, аби повністю присвятити себе літературі.
Втім, на еміграції уважно стежить за політичними подіями в Радянському Союзі. Стиль життя помітно вплинув на творчість: його проза – яскрава, палка, гостра.
Фантазія та реальність, жінки та література перепліталися у його житті настільки хитромудро, що дивно, як наш герой не втратив глузду та не втрапив до божевільні. Втім, для письменника жодної плутанини не існувало: чітко розмежовував пристрасть та кохання, захоплення та любов, сліпе обожнювання та життєву відданість. Без роздумів кидався у бурхливі безодні першого, а перманентно – перебував у пильному пошуку другого.
Любовні пригоди наснажували його на писання, а окремі події, взяті з власного приватного життя, не раз становили літературний сюжет нового твору. Чи можемо маркувати в такому разі Винниченка примітивним ловеласом? Ні. Бо володів чимось значно більшим, аніж пристрасний темперамент. Вірив: природа – сакральна. Голос інстинкту – не є гріхом, бо з часів створення світу були чоловік та жінка, плюс та мінус, краса та сила…
Жінки любили Винниченка відчайдушно. Одна з його пасій, Катерина Голіцинська (до речі, дружина Євгена Голіцинського, діяча РУП та близького приятеля письменника) зізнавалася: «Я колись дійшла до такої слабости, що скажи він одне лише слово – і я пішла б сліпо за ним, куди би схотів, перевернувши цілком догори ногами своє життя…»

Стосунки з нею обірвалися, коли письменник зустрів Люсю Гольдмерштейн. Обоє поїхали відпочивати на Капрі, а невдовзі виявилося – що вона вагітна. Для Винниченка новина стала справжнім шоком: адже мав тверде переконання, що діти повинні народжуватися лише в шлюбі з жінкою-обраницею життя, коли обоє цього прагнуть, готові виховувати та передавати нащадкам найкраще. Люся не була такою жінкою, про що він їй чесно на початку роману сказав. Обох влаштовували партнерські стосунки – однак дитина, здається, перекреслила всі плани. Неврастенія, спричинена постійними роздумами про майбутнє, не давала Винниченку творити та жити. Він з жахом думав про народження дитини – не тому, що не мав батьківського інстинкту – а тому, що не уявляв собі подружнє життя з Люсею.
Шлюб був для нього сакральним єднанням двох люблячих сердець і важив надто багато. Дитина народилася,але вже за три місяці померла за «важких обставин», про які ми в листуванні згадок не знаходимо. Знаємо лише, що Люся звинувачувала у її смерті Винниченка. Образа стала ще дужчою, коли письменник написав та опублікував драму «Memento», в основу якої поклав їхні стосунки. Винниченко, збагнувши, що перейшов межі допустимої відвертості, пізніше намагався забрати роман з друку, проте було пізно – і він все-таки побачив світ.
У щоденнику читаємо такий запис після невдалої зустрічі з Софією Бабій: «Побачення о 5-й годині. Не вдалося. Чомусь не прийшла. Розчарування жодного – баба з воза, кобилі легше». Дружина про романи знала і… не заперечувала,бо сама час до часу прагла свіжого подиху нового роману. І Винниченко цінував це. Жінки, що він їх знав, пропонували йому себе до останку – вона ж цінувала власну свободу та цінувала свободу чоловіка.
Через вісім років після шлюбу з Розалією Винниченко напише у своєму щоденнику: «Ми нічого не обіцяли один одному: ні вірності, ні кохання, ні щастя, нічого. Ось уже йде дев'ятий рік, і наші тіла – без клятв, без заклинань, без санкцій лицемірних або дурних людей з їхніми комедіями, без нотаріусів, без погроз і різних ланцюгів, без усього цього – наші тіла з'єднані так, як жоден піп не з'єднає».
Пікап від українських класиків
Їхні поради стануть помічними, адже це - класика.
#сонцепоклонник
  1. Кажи, що їй дзвонять, аби виманити з кімнати та поцілувати
  2. Залишай любовні послання на її столі та підкидай в кишеню плаща
  3. Таємно зустрічайся з своїми коханками та залишайся для всіх Сонцепоклонником
#гарячийпанько
  1. Якщо твій місяць занадто "медовий", зроби вигляд, що тебе арештовують за участь в Кирило-Мефодіївському товаристві
  2. Ніколи не сприймай одруження за перешкоду
  3. Придумай коханці чоловічий псевдонім, щоб жінка не "запалила"
  4. Спочатку знайди терплячу дружину, а потім заводь бурхливі романи
#терпкийволодя
  1. Посперечайся з дружиною, в кого буде більше позашлюбних романів
  2. Люби тільки одну, а кохайся з усіма
  3. Нікому нічого не обіцяй.
Сучасні ловеласки і донжуани чи божі корівки?
Львівська поетична богема ділиться своїми сокровеннями, а подекуди обходить їх боком...
Наша богемна тусівка
Висмикували всі цікавинки, які є за лаштунками
Оксана Ротко
Головний гумор команди
Діана Горбань
Головний шизофренік
Марія Кіндратович
Головний Шерлок, і та, що знається на цьому тонкому мистецтві
© 2014 All Rights Reserves
Facebook | land@scape.eu
Made on
Tilda