смак практики
Щоденник практики
Горбань Діана, жрн-32с
Якщо ви очікуєте прочитати тут веселу і красиву історію про проходження практики, то не надійтесь, що ви тут знайдете вельми захоплюючу історію. Бо як показує досвід - написати гарну цікаву історію мені не вдається. Хоча це ви оцінюватимете.
Що ж мені 20 років і я закінчила третій курс факультету журналістики. В травні, під час школи культурної журналістики в Харкові, в моїй натхненній голові крутилась неоднозначна думка, що все-таки я можу багато і дуже, але згодом моя літня практика показала – що не все воно так чудово як би хотілось. Спочатку я хотіла пройти практику на радіо, бо це було б щось нове і цікаве,і не зв'язане з великою купую писанини. Хотілось приходити в студію записувати свої синхрони і синхрони героїв, пити каву з радіоведучими, обговорювати різноманітну музику, спробувати записати свій голос, навчитися монтувати звук. .
Але ж ні, навіщо пробувати нове? І я вирішила податись в широкі степи друкованого тексту і розшифровок з переписуваннями. Так собі спало на думку, що чим я гірша не можу писати в якісь відомі видання, щоб більше людей могло прочитати мої матеріали. І моєю destination стала «Українська правда», і, звісно, «УП. Культура». Я надіялась, що зможу попрактикуватись у їхній редакції, що вони зможуть мене чогось навчити і пояснити, якщо не за першим, то за десятим разом, все, що мені погано дається. Спочатку все видавалась чудово, редакторка була в захваті від моїх тем та ідей. Але ж я ніколи не думала про підводні течії і камені спотикання. Тож першим каменем стало те, що хоч мене і взяли туди, але головна редакторка попередила, що йде у відпустку. І тут я щось не могла собі подумати, що мене залишать на «проізвол судьби» і скажуть, що «ми не маємо на тебе часу». Але ж мені, хотілось, щоб мали, хоч крапельку того часу. Можливо, це звучить наївно, бо зазвичай з новенькими журналістами в серйозних виданнях не панькаються. Але ж практика на те й існує, якщо я не помиляюсь.
Іншим каменем стало те, що вони дозволили написати тільки чотири матеріали, хоча я говорила їм про сім, але в результаті світ побачив тільки два: « Як 50 гр. фарби можуть змінити стіни» і «Велике спільне минуле. Простір Синагог». Спочатку було трохи важко було порозумітися через фейсбучне листування, тому я вирішила приїхати до Києва. Навіть мала намір залишитись там на кілька днів, щоб зі мною могли попрацювати журналісти, щоб зрозуміти, як це працює зсередини. Ну взагалі влітку мені тяжко писати тексти, не тільки тому що лінь, а тому що я тяжко переношу спеку, от не можу нормально функціонувати. Плюс є одна річ, яка супроводжує мене ще з лютого. І я не могла подумати, що вона так на мене вплине і заважатиме лупати сю скалу. Ця річ – «Діана не може зв'язати до купи речення і писати цікаво,логічно і вчасно». Згідна, що воно могла так статися з моєї волі, і що мені потрібно було взяти себе в руки і «**аш невпинно». Але щось мені вічно заважало. Можливо, тому що мені не хотілось чи моглось писати, чи можливо через трішки байдуже ставлення керівників практики до всього, що ти робиш. Можливо я хотіла уваги, яку мені не дали. Можливо, це звучить егоїстично, але ж якщо я невпевнена, чи роблю все так, то «недоставлення» мене взагалі знеохочувало писати, незважаючи на те, що «о боже мій» це ж «Українська правда». Найбільше я не люблю байдужість людей. І в мене так само включається байдужість, коли я відчуваю її до себе. Можливо проблема ще в тому, що я швидко перегораю і моя цікавість згасає швидко, як гасне палаючий сірник. Але мені цікаво, чому б відразу не сказати: «ні, ми вас не беремо, до побачення, шукай кращої долі». У їхньому випадку, звісно завжди зручно працювати з професіоналами, яких не потрібно правити перед публікацією, бо автори вже собаку на тому з'їли.

Працювати з цими темами мені було цікаво, справді цікаво, особливо розмовляти з людьми про їхні ініціативи, такі потрібні суспільству і мистецтву, історії та пам'яті. Чому я обрала поезію стін? Тому що це тонка і чуттєва межа моїх захоплень, адже сама пишу вірші і люблю наш сучукрліт, який би він не був. Стоптуючи черевики три роки підряд, я завжди ставала на хвильку, щоб роздивитися надписи, які давно помічала на стінах Львова. Багато поезій, написаних різним шрифтом, які були близькі як мені, так і стінам, на яких вони були написані. І автори цих віршів теж дуже різні: і класичні Костенко і Шевченко, і 80-тники, і Жадан, і ще багато різних прерізних куплетів у несподіваних місцях. І я вирішила чому б про це не написати, розповісти на широкий загал про таку синкретичну справу. Я почала пошуки схожих ініціатив в українських містах і закордоном. Шкода, що не мандрувала самостійно, бо тоді можна було б цілу книгу про мандри писати, але за допомогою соціальних мереж та Інтернету знайшла цікавих людей, і почала з ними знайомитись.
Я домовилась про зустріч з Юрієм Кириличем, організатором ГО #project1 у Львові, яка запустила весь той процес. Ми зустрілись у вишуканому ресторані на площі Ринок, він пригостив вином і ми розмовляли про літературу та проекти. Вже через Facebook я спілкувалася з Ольгою з Чернівців і дізналась про їхню громадську ініціативу ІТТА і Настею з Дніпра і їхню цікаву особливість розписування стін, адже вони обирали поезію тих поетів, які народились в конкретному місті, де вони намірялись робити розпис.
Locally grown grape is cheap and very juicy
Не можу не погодитись, що я робила все, як слимак - повільно, бо на носі ще був фестиваль «Трикутник» в Коломиї, де я мала прокурувати літературну частину. Власне після фесту і постфестивальної депресії, я поїхала до Києва. Тоді було дуже спекотно і нєрвно, що ми з подругою заледве не втратили свідомість. Взагалі в мене тоді були змішані почуття, водночас я була натхненна творити нові штукенції, була повна ідей, але з іншого боку мене розбивала ця ж спустошеність і аналіз всіх помилок, яких я допустила під час організації того всього дійства. Про що я згодом написала у Збручі. В Києві в будівлі, де працює «Українська правда», вирує справжній журналістський дух, адже там і громадське розташоване, і різні проекти. Отже, тоді відбувалась зустріч з редакторкою, яка мені видалась напрочуд життєрадісною і повною жаги як до нових відкриттів, так і до відпустки. Вони обговорювали свою завершальну зустріч, тому я зрозуміла, що моя присутність їх не хвилюватиме особливо.
Простір Синагог
З Києва я приїхала до Львова, щоби взяти коментарі у героїв стосовно «Простору Синагог» і втрапила також на лекцію «Єврейських днів», яку мене ще й попросили зазнимкувати. А тоді вже поїхала додому, щоб дописувати свої матеріали, бо у Львові не було Інтернету і оплаченого проживання у гуртожитку. І тут почалися насправді мої пекельні дні. Ні, не тому, що багато матеріалу і потрібно було багато думати, розшифровувати і писати, але тому що я писала речі, які чомусь не читались, їх неможливо було зрозуміти і усвідомити. Ні, я не писала мудрими фразами і різними термінами. Просто це був набір слів, якими я старалася жонглювати, а в мене не виходило. Зрештою, я надіслала спочатку матеріал про поезію.
І чекала два тижні поки мені хтось та й відпише. Звісно я очікувала, що мене розкритикують до кожного пробілу. Ну так і трапилось. Згідна, неуважність є рисою мого характеру, а ще додатково він моєю звичкою, як і не повне дотримання дедлайнів. Я читала уважно свій текст і він мені здавався написаним зрозуміло. Але ж ні, він був на думку редакторів він був нікудишнім, як і другий текст. Так, звісно, вони прикріпили нотатки до помилок у ворді, і я бачила, що і де не так. Звісно, це добре, що вони вказали, які помилки, але не вказали чому це помилка, на що звернути увагу, можливо, щось почитати додатково.
Про «Простір Синагог» я знала ще від травня, тому мені хотілось про це написати якраз на широкий загал, тому що це перша ініціатива в Україні, коли її підтримали з усіх сторін: як з боку громадськості, так і влади. Для мене це було важливо, бо я слідкувала за ними впродовж всього їхнього процесу від самого початку проведення робіт на Староєврейській вулиці. І коли я це написала, я цей матеріал відкалала на кілька днів, щоб «настоявся», а тоді ще раз з мамою його прочитала і переписала. Тому я була більш менш впевнена, що з ним все гаразд, бо коли вже мама все розуміє і допомагає – то проблем не мало б бути. Але ні. І взагалі вони мене звинуватили в тому, що я марно старалася і чому мене взагалі «понесло» в журналістику, адже я не можу справитися з завданням. Мені було образливо таке чути, незважаючи на те, що я і сама інколи так думаю і чорні думки точаться в моїй голові. Мені такого раніше ніхто не казав і ясно, що мені було образливо. Я розумію, що не завжди можу написати щось адекватно, бо на журфаці на такому предметі ТМЖТ нас нічого конкретного не навчили і не старались навчити. І тому в мене з «Українською правдою» склались погані стосунки і ми розійшлись, як розходиться розлючена пара.
Після цього моменту я зрозуміла, що можливо варто звернутися до «Збруча», щоб підстрахувати себе на випадок тотального непорозуміння з Києвом. І тому я опублікувала невеличку сповідь, як частинки організаторів «Трикутника», бо для мене було важливо відпустити цей внутрішній біль у тексті хоча б. Я написала матеріал про «Трикутник» на одному диханні, швидко і легко, практично без помилок, і навіть якщо вони там були, то редакторка Збруча, Наталія Космолінська, давала хороший фідбек, бо вона говорила і про погані сторони матеріалу, і про хороші. Мені здається, що вони якось більш розуміють, коли людина ще не навчилася добре писати, або що їй не йде і все, тому вона старалася точно і якось м'яко пояснити що і до чого.
Втім я не здавалась і тому вирішила пройти цю практику на «Збручі» і написала ще кілька матеріалів про режисера, музикантів і резидентів «Станіславського феномену» у Франківську. Але до того часу, я також допомагала своїй подрузі Даринці з організацією анти фестивалю «Фестини» на Дідовій Хатчині, робила для них відео і фото, писала прес-реліз і знаходила поетів для фестивалю. Про короткі враження від гірської місцевості в мене завжди позитивні і я тоді в блокнотику занотувала там таке:
То така була неймовірна казка, яку ми собі самі прочитали. І не тільки з книжки, а так приходячи туди і своїми діями творили свій мікросвіт і всесвіт, який не закінчувався і не закінчиться.
Вкотре перереконуюсь, що природа зцілює. а більше тоді, коли це поєднання музики, щирих людей і тих же зелених ялинок, горизонту, який вишитий вершинами гір, цокання копит коня і долота,коли різьбиш, магічного коловороту глини, яка перетворюється в погарчик, тарілочку чи маленький глечик.
Ти забуваєш про час, який означують цифрами і вічним поспіхом все встигнути і бути першим, тут ти вчишся розуміти час сонця і час тяглості, бо цей потік сонячного світла безкінечний, ним не можна керувати. Ти викочуєшся з клубка проблем, які стають мізерними.
Природа не вибаглива, їй не потрібно щось вічно доводити. З нею можна дружити і бавитись, але можна і навпаки - сваритись. Вона не вибирає більш успішних чи менш. Вона просто вибирає тебе,бо ти людина, яка є також витвором миствецтва. Тут ти можеш відчувати себе вільним, і бути вар'ятом чи відьмою, чи листоком чи крапелькою роси у когось на щоці.
Тут важлива твоя природа внутрішня, щоб музика з середини гармоніювала з зовнішньою, навіть якщо цієї гармонії нема, то є шанс її налаштувати, все залежить тільки від власного бажання.
Мені здається, що тут була така атмосфера, що хоч-не-хоч, а самотнім не почувався, навіть якщо і не спілкувався з людьми. Тут гори все компенсують.
А якщо і співав з ними то мабуть це найбільше щастя. Кажуть, що у музиці можна просвітитися. То правду говорять і не тільки це стосується просто награвань, які справді були пристанком спокою. А вже мовчу про нічні коломийки чи гУцулки, які співали. Мати Василева чи як звикла я казати, ЙОсип на кобилі, то можна звіти народну мудрість і досвід предків почерпнути, шо бігме завжди пригодиться в життю.


Можливо, ви запитаєте, чому я нікуди не писала про фестини.
Не писала, бо хотіла відпочити трохи і відійти від світу цього, а хотілось спробувати збагнути себе і всю природню таємницю, яка була навколо нас. А після фестин, мені одразу трапилось в стрічці фейсбука, що в селі Рунгури, що недалеко біля Коломиї, будуть музиканти, які працюють з Владислав Троїцьким і які собі вирішили зробити тур з маленьким піаніно.
Тоді мені було надзвичайно дико дивно, що вони забули в тому селі, про яке знають тільки в радіусі ста кілометрів Коломиї. Тому я з ними швиденько сконтактувалась і поїхала в те село. То була дивна ситуація, адже ми домовились зустрітись біля церкви і я не розуміла чому. Я їх обшукала по всьому периметру церкви і зловила купу погядів у свою сторону від місцевих бабисьок. А потім мене зупинив за плече дядько і сказав, що хлопці скоро будуть . я тоді не втямила чи ми говорили про тих хлопців чи ні, але мені було дуже весело. То було щось неймовірне кітчеве і магічне, бо вони з тим піаніном захотіли познимуватись і біля церкви і з весіллям, і біля обдертої зупинки з написом села,і навіть додому вони запросили і напоїли чаєм і млинцями. То ж додому я верталась щаслива. А наступного ранку вже з Дашою ми їхали стопом до Польщі. Тому тиждень я була поза зоною досяжності і телефона, і розуму, і всього іншого. Наша подорож була цікавою, небезпечною і романтичною. І звідти я одразу спішила потрапити на «Ту Стань», де мала посадити всіх літературників на автобус. Але я успішно запізнилась, тому що ми страшенно довго повертались з Гданська аж до кордону і застрягли під самим Перемишлем на 4 години. Тому я вже по телефону пояснювала всім як дійти до автобуса і сама потім доїхала на Тустань звичайним автобусом. А на фестивалі познайомилась з цікавими людьми і зустріла давніх поетів-друзів, що не могло не тішити і спала потім дома цілий день і ніч.
Про режисера Сеза є окрема історія. З ним я познайомилась у лютому, коли він приїжджав зі воми акторами перформансу «Subpoetics». Сез така людина, що коли з ним розмовляєш, то відчуваєш себе обізнаним до кісток у театрі, тому що розмова переливається, як вода і світло. Але звісно, я зі своєю «прекрасною» кармою не можу просто розлучитись, тому в мене зупинив записувати диктофон, що я не помітила під час розмови, і прийшлось в голові все згадувати англійською, про що ми говорили. А це ой яка складна справа, бо інколи важко згадати про говориш українською, а англійською – і поготів. Але зрештою все вдалося і як мені здається вийшов непоганий матеріал.
Автор: Богдан Кошик
Потім в мене була «Артвізія» в Коломиї, де я організовувала перформенси і фотографувала їх. Було чарівно, спекотно і весело. Тоді прийшла ще звістка про те, що мій хороший знайомий захворів на рак і ми старались розповсюдити інформацію і зібрати кошти на день міста, а в кінці серпня я ще організувала благодійний квартирник Олега Каданова, щоб якось трішки допомогти Андрію. І останнім літнім теплом пройшов для мене фестиваль «Кіт Ґаватовича», де я фотографувала улюблених театралів і органзаторів. А після того неймовірна зустріч мандрівників на «Мандри. Форум» в рамках Форуму видавців, яка додала жвавості моєму настрою і прокрастинації.
Так в короткому тексті пройшло моє літо. Звісно, що всього розповідати вам не буду, бо ви знудитесь, але запитати завше можете. І я ніколи не жалію, що роблю помилки і будь-які кроки, бо будь-який рух – це крок кудись далі.
Дідова Хатчина
Made on
Tilda